«Хто не знає свого минулого, той не дізнається свого майбутнього», – говорив середньовічний філософ Султан Санжар. Можливо, майбутнє і нашої країни стане яснішим, якщо ми стоятимемо на міцному фундаменті національного і етнічного багатства.
Благо в історичному плані нам дуже повезло – на світовій карті Україна сяє розсипом архітектурних перлин. Утішно, що останнім часом питанню відновлення і збереження містобудівних пам’ятників увагу приділяє не тільки держава, але і меценати: корпорації і добродійні фонди починають виділяти гроші на реконструкцію пам’ятників архітектури.
Виявляється, наші предки залишили нам не так вже мало: у Україні налічується близько 70 тис. (!) об’єктів архітектурної спадщини, з яких 3,5 тис., – національного значення. На основі найбільш значущих архітектурних комплексів створено 61 заповідник, з них 14 отримали статус національних. Три українські об’єкти внесено до списку усесвітньої спадщини ЮНЕСКО: Софія Київська, Киевопечерська Лавра і історичний центр Львова. Серед претендентів на внесення до цього списку: Каменець Подільський (каньйон і фортифікаційні споруди), історичний центр Чернігова, Уманський парк «Софіївка», канівські дніпровські схили з могилою Т.Шевченко, Кам’яна могила, Ханський Палац (Бахчисарай), античне місто Херсонес і фортифікаційні споруди Судакськой фортеці (АР Крим).
Характеризуючи збереження архітектурної спадщини України, Ольга Пламеницька, начальник відділу планування і організації реставраційних робіт міністерства регіонального розвитку і будівництва України, відзначає, що близько 60% об’єктів знаходяться в незадовільному стані, близько 10% – в аварійному. «Причини цього різні, – говорить пані Пламеницька. – Наприклад, могутній техногенний вплив. Хоча частина пам’ятників знаходиться в руїнах відвіку (зокрема, це стосується замків, яких в Україні більше 200), багато об’єктів потребують проведення першочергових робіт. Якщо такі роботи не здійснюються, то через декілька років масштаби руйнувань катастрофічно зростають і вимагають значно більшого вкладення грошових коштів».
Страждають пам’ятники архітектури і від некваліфікованих ремонтів. «Сьогодні багато пам’ятників передано релігійним общинам, які з кращих спонук проводять роботи, але в результаті спотворюють старовинні інтер’єри і завдають пам’ятникам непоправної шкоди», – звертає увагу начальник відділу планування і організації реставраційних робіт міністерства.
За інформацією фахівця, сьогодні існує чотири рівні проблем, які необхідно врегулювати законодавчо:
1. Забезпечення державного обліку пам’ятників. Такий об’єкт, якщо він представляє цінність, повинен мати гарантію збереження.
2. Встановлення обмежень містобудівної діяльності в історичних ареалах населених пунктів. Навколо комплексів, які необхідно зберігати, слід встановити охоронні зони, сучасне будівництво повинне вестися з урахуванням певних обмежень.
3. Реставрація і збереження від ділових пам’ятників. Держава повинна поставити бар’єр на шляху ведення некваліфікованих реставраційних робіт.
4. Питання власності на пам’ятники архітектури. Україна за рахунок держбюджету не в змозі містити таку величезну кількість об’єктів у відповідному стані. «Ми підрахували, що якби держава змогла вкладати по 400 млн грн щорічно, то через 56 років ми змогли б добитися задовільного стану нашої архітектурної спадщини, – наводить цифри Ольга Пламеницька. – Але таких засобів немає. Сьогодні державний бюджет не може повністю забезпечити рішення питань, пов’язаних з підтримкою пам’ятників. Європейський досвід свідчить про те, що можливо і, напевно, необхідно приватизовувати архітектурні пам’ятники. Але при цьому повинні бути створені жорсткі юридичні гарантії з боку держави і з боку майбутніх власників пам’ятників: держава повинна бути спокійна за стан пам’ятника, а для людини, що стала власником, його зміст не повинен стати непосильною ношею». Міністерство регіонального розвитку і будівництва України в даний час працює над законопроектом, який присвячений збереженню архітектурної і містобудівної спадщини України. І цього року планується подати його на розгляд Кабінету міністрів.
Офіційної нормативної бази на виготовлення і монтаж гонту не існує. Ці технології передавалися покрівельними майстрами з покоління в покоління. На перший погляд в пристрої крівлі з гонту немає нічого складного. Проте на практиці створення надійного і довговічного покриття під силу лише справжньому майстрові своєї справи. З розвитком технічного прогресу для покриття крівлі стали використовуватися сучасні синтетичні матеріали, які поступово витіснили дерево. В даний час старовинним покрівельним ремеслом володіє лише невелика кількість майстрів, які, в основному, займаються реставрацією пам’ятників архітектури України.
За часів Київської Русі широкого поширення набула старорусска технологія укладання дерев’яного гонту або шінделей (від латів. scindula – розколювати). Гонт є пластинами завдовжки 54 см і шириною 712 см з клиноподібним перетином. Найбільш відповідним для крівлі деревом російські теслярі вважали ялину і осику. Їх деревина відрізняється підвищеною вологостійкістю, легкістю і простотою в обробці. До того ж осиковому і ялиновому гонту властиве м’яке сріблясте «сяйво». Залежно від способу заготівки гонт буває коленим або пиляним. Для покриття церков і замків використовувався переважно колений гонт. Його характерна рельєфність свідчила про рукотворності матеріалу і додавала покриттю чарівність «старизни».
